Вже протягом року у Харкові успішно функціонує заснований навесні 2023-го року незалежний молодий театр «Очерет», який від самого початку позиціонував себе як «природній». Акторка та директорка «Очерету» Анастасія Несміян, яка є керівницею театрального напряму культурно-громадського центру DRUK, режисер театру Олександр Шанідзе та художній керівник Гліб Шестаков у інтерв'ю Gwara Media розповіли про своє бачення «природності» на сцені, про складнощі роботи в прифронтовому регіоні та про значення театру, що здатне розвиватися попри всі негаразди.
Навіть під час масованих обстрілів міста та посеред блекаутів театр не переставав збиратися на репетиції й готувати вистави. Згодом відданість справі дала змогу не тільки виступати перед публікою, а й почати формувати додатковий акторський склад. Утім, шлях до цього був досить непростим: творці театру наголошують, що їм довелося долати безліч організаційних труднощів та проблем із пошуком локацій у прифронтовому місті.
Театр має дружні професійні стосунки з об’єднанням «Творче нежить», на базі культурно-громадського центру DRUK. Саме тут відбулася одна з перших прем’єр «Арабесок». Вдалося досягти цікавого антуражу, який дивним чином перегукувався з атмосферою 1920-х років. Окрім того, тут відбулося проведення різнопланових серій театру «Очерет» – кіновечорів, читок, сценаріїв, тренінгів з акторської майстерності та кастингів тощо. Наразі у просторі центру DRUK «Очерет», під керівництвом Анастасії Несміян активно йде відбудова власного приміщення – усі кошти з вистав, тренінгів та івентів вони збирають на ремонт.
Команда зауважує, що попри всі випробування, кожен з них продовжує вірити в ідею «природнього театру» і робить усе, щоб згуртувати довкола себе однодумців. Для глядача це можливість зануритися у специфічну атмосферу, де немає звичних шаблонів, а події на сцені здатні нагадати, наскільки тісним може бути зв’язок між актором та природою.
Історія взаємодії між режисером Олександром Шанідзе та художнім керівником Глібом Шестаковим розпочалася ще в студентські роки, коли обидва працювали над виставами в театрі «Політехник». Згодом їхні творчі шляхи розійшлися, але невдовзі з’ясувалося, що в обох зберігається спільна зацікавленість новими формами акторської гри. Так виникла думка об’єднатися знову, щоб спробувати відійти від традиційних поглядів і зробити власний театр з акцентом на злиття з природою.
Олександр розповідав, що ідея такого «натурального» мистецтва в нього виникла, коли він на деякий час виїхав до Дніпра, де поруч із його будинком були мальовничі пейзажі: озеро, лебеді та очерет. Це довкілля наче дало йому простір для внутрішнього переусвідомлення того, чим може бути театр у драматичну історичну епоху. Тоді й з’явилося внутрішнє бажання заснувати колектив, що розвивався би як лабораторія для пошуків нової форми.
Відразу після того, як було ухвалено рішення про створення театру, Олександр спробував знайти людей, які б поділяли його погляди. Пояснював, що прагнув у творчому процесі максимально відкритих акторів, готових до експериментів. Саме тоді в роботу долучився Гліб, який невдовзі став художнім керівником. Режисер відчував у ньому необхідну сміливість і талант викликати в людях емоції.
Директорка театру Анастасія Несміян поділилася спогадами, що на акторському кастингу в «Очереті» її змусили співати з погано вивченим текстом, а потім і зовсім порадили зняти взуття, бо народні пісні босоніж виконуються краще. Виявилося, що такий метод випробувань допомагає швидше зрозуміти, чи дійсно людина розкрита й готова до перевірок на практиці. Гліб цілеспрямовано приділяв увагу саме розкриттю природного голосу та позбавленню від зайвих бар’єрів, а Олександр відповідав за режисуру й постановки.
Згодом Анастасія зрозуміла, що їй не вистачає активних змін в організаційній частині колективу. Вони досить довго займалися репетиціями, але не показували публіці повноцінних вистав. Вона вирішила створювати івенти, просувати театр через соціальні мережі, координувати фінансові питання і відповідати за комунікації та піар. Тож з часом, крім акторських завдань, Анастасія взяла на себе багато менеджерської роботи й допомогла театру розвиватися більш системно.
Колектив офіційно став некомерційним: актори мають інші роботи й приходять на репетиції по кілька разів на тиждень. Проте, як каже команда, якщо людина серйозно ставиться до сцени, вона знаходить спосіб поєднати основний заробіток з театральною справою. Їх надихає те, що попри найскладніші обставини люди все одно з’являються на репетиції. Адже Харків страждав від постійних обстрілів, траплялися блекаути, які ускладнювали роботу транспорту, але навіть тоді актори якимось дивом діставалися на вистави, і все це стимулювало їх розвиватися ще активніше.
Назва колективу має глибоке й багатошарове символічне значення. Олександр пояснював її так, що очерет на березі озера часто приховує за собою весь підводний і надводний світ. Це можна порівняти зі сценою, за якою, немов за завісою, може виникнути будь-яка дійсність. Режисер описує момент, коли глядач бачить лише світло і простір, але не знає, хто вийде на сцену. Уявляється, що за густим очеретом ховаються найрізноманітніші духи й створіння, які можуть з’явитися раптово й повністю перевернути сприйняття дійсності. Сцена тут уособлює озеро, а світло, яке оточує її, – саме небо, а глядач фактично виступає стороннім спостерігачем, що сидить на березі, поки в глибині сцени (або «озера») народжуються та зникають духи.
Поняття «природності» у театрі команда розуміє як повернення до трьох вихідних складових: тіла, голосу та ритму. Саме вони, на думку режисера, притаманні природі: навесні все оживає й вибухає енергією, і водночас на сцені, щойно актор виходить із темряви куліс, починає порушувати загальний спокій. За словами митців, більшість людей несвідомо дотримуються лінійних уявлень про життя і не завжди приймають абсурд, проте в реальності безліч подій відбуваються хаотично й нелогічно. «Природній театр» через це уособлює нелінійність і відкидає стандартизоване уявлення, нав’язане класичними формами. У цьому контексті режисер згадував, що у сільській місцевості традиційно люди від дитинства співали на полі, ніколи не соромлячись свого голосу, адже це було природним виявом емоцій. Театр «Очерет» фактично пропонує відновити цю первинну природність, але перенести її в міський контекст і, спираючись на досвід українського модернізму, об’єднати з урбаністичною культурою.
Із приводу свого репертуару учасники театру зауважують, що першою великою постановкою стали «Арабески» Миколи Хвильового. Наголошують: це складний текст, який не має чітких ремарок чи сценічних вказівок, але містить глибокі символи та відображає модерністичний характер. Режисерові здавалося особливо важливим повернутися до духовного джерела саме в Харкові, де творив Хвильовий. У театру плани щодо можливих постановок Шекспіра, античних драм, та українська література матиме провідне місце.
Анастасія звертає увагу, що в «Очерету» немає завдання виховувати глядача, а є бажання з ним комунікувати. Театр прагне діалогу: коли людина дивиться виставу, вона може зчепитися з нею або відкинути, натомість і режисер, і актори вільні відповісти публіці у відповідь. Це й має створювати простір для вільного обміну думками, що виходить далеко за межі звичайного перегляду. Крім того, «Очерет» хоче будувати навколо себе спільноту, з якою можна обговорювати матеріал, творчі пошуки, експерименти з формами.
Для цього команда проводить майстер-класи, літературні вечори, різноманітні перформанси у культурно-громадському центрі DRUK та намагається залучати зацікавлених у творчості харків’ян. У «Очереті» вірять, що саме в такій щирій і відвертій природності та глибокому єднанні з глядачем народжується сучасний український театр, здатний відроджуватися й розвиватися під час найважчих історичних випробувань.
Оригінал статті читати за посиланням
